Експерт із соціальної політики Андрій Павловський розповів, що відбувається на ринку праці в Україні.
Як передає "Хвиля", про це він написав у статті для ZN.UA.
Україна переживає безпрецедентну кризу на ринку праці. Повномасштабна війна зруйнувала не лише міста й промисловість, а й саму систему зайнятості. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, близько 6,2 мільйона українців залишилися без роботи, 7 мільйонів емігрували за кордон, а ще 4 мільйони стали внутрішньо переміщеними особами. Це не просто цифри — це долі мільйонів людей, які втратили стабільність і впевненість у завтрашньому дні.
Парадокс ситуації в тому, що при високому рівні безробіття роботодавці відчайдушно шукають працівників. За даними на кінець 2024 року, три чверті українських підприємств повідомляють про гострий дефіцит кадрів. Робоча сила скоротилася до 15 мільйонів осіб — це на 12% менше довоєнного показника. Офіційна статистика демонструє зниження безробіття з 13,1% у 2024 році до прогнозованих 11,6% у 2025-му, але ці цифри не відображають реального стану справ.
Демографічна катастрофа та регіональний розкол
За словами експерта, війна загострила демографічні проблеми України. Скорочення працездатного населення відбувається через людські втрати, масову міграцію та зростання кількості людей з інвалідністю. Промислові регіони, особливо металургія, хімія й машинобудування, зазнали найбільших втрат через руйнування інфраструктури, логістичні проблеми та енергетичні кризи.
Регіональні диспропорції набули катастрофічного характеру. Схід і південь країни втратили більшість промислових і аграрних робочих місць, тоді як західні та центральні області перевантажені вимушеними переселенцями. Така географічна нерівномірність створює ситуацію, коли в одних регіонах люди відчайдушно шукають роботу, а в інших підприємства не можуть знайти працівників.
Тіньова економіка та соціальна несправедливість
Одна з найгостріших проблем — зростання неформальної зайнятості. Понад 30% працівників працюють у "тіні", і цей показник продовжує зростати. Причини очевидні: бізнес намагається знизити витрати, чоловіки уникають мобілізації, а платформна економіка (таксі, доставка) дозволяє працювати без офіційного оформлення.
Кількість офіційно застрахованих працівників зменшилася до 8,8 мільйона станом на грудень 2024 року — це на 968 тисяч менше, ніж у 2021-му. Така ситуація підриває систему соціального страхування й позбавляє державу значних податкових надходжень.
Заборгованість із виплати зарплат — ще одна болюча тема. Якщо до війни вона становила 3,1 мільярда гривень, то після початку повномасштабного вторгнення ситуація лише погіршилася. У Києві на березень 2025 року борг досяг 596 мільйонів гривень (зростання на 35,5%), а на донецьких і луганських шахтах — 500 мільйонів. Це не просто невиплачена зарплата — це руйнування довіри між працівниками та роботодавцями.
Прірва між багатими й бідними
Жорсткі обмеження мобільного зв'язку: Україна піде за сценарієм Росії
Поставив бійців під "Іскандери": командиру повідомили про підозру в загибелі десятків людей
Вкрали 88 мільярдів на тарифах: Попенко пояснив, як кинули українців
Водій та пасажири мають вийти з авто: почалися жорсткі перевірки транспорту
Соціально-економічна нерівність досягла критичного рівня. Коефіцієнт заміщення пенсій обвалився з 37,7% у 2015 році до 23,9% у 2024-му — це значно нижче норми Міжнародної організації праці у 40%. Мільйони пенсіонерів змушені виживати на мінімальні виплати.
У той самий час зарплати топменеджерів державних компаній сягають астрономічних сум. Наприклад, керівник "Нафтогазу" отримує 2 092 500 гривень на місяць, тоді як середня зарплата в галузі становить лише 23 200 гривень. Для порівняння, середня зарплата по економіці у 2024 році — 21 500 гривень.
Мінімальна зарплата встановлена на рівні 8000 гривень у 2025 році, хоча фактичний прожитковий мінімум експерти оцінюють у 16-20 тисяч. Така політика "заморожених" соціальних стандартів лише поглиблює бідність і соціальну напруженість.
Проблеми вразливих груп
Найбільше від кризи на ринку праці постраждали жінки, молодь, пенсіонери, ветерани та люди з інвалідністю. Станом на середину 2024 року в Україні налічувалося понад 3 мільйони людей з інвалідністю, але рівень їхньої зайнятості становить лише 16% проти 55% у країнах ЄС. Це величезний нереалізований потенціал.
Ветерани, внутрішньо переміщені особи й літні люди регулярно стикаються з бар’єрами при працевлаштуванні. Існуюча політика зайнятості, орієнтована на довоєнні реалії, не враховує специфічних потреб цих груп, що призводить до їхньої маргіналізації.
Освіта vs реальність
Серйозною проблемою залишається невідповідність освіти потребам ринку праці. Випускники університетів часто працюють не за спеціальністю або взагалі не можуть знайти роботу через відсутність потрібних навичок. Система освіти продовжує готувати фахівців за застарілими програмами, тоді як економіка потребує спеціалістів із цифрових технологій, відновлення інфраструктури та інноваційних галузей.
Цифровізація як шанс і загроза
Поширення цифрових технологій і нових форм зайнятості, таких як гіг-економіка та дистанційна робота, створює як можливості, так і ризики. З одного боку, це знижує бар’єри входу на ринок праці й дозволяє людям працювати з будь-якої точки світу. З іншого — сприяє зростанню неформальної зайнятості й ускладнює контроль за дотриманням трудових прав.
Паралізована система соціального діалогу
Тристоронній соціальний діалог між урядом, роботодавцями й профспілками фактично заблокований із 2018 року. Фонди соціального страхування працюють неефективно — адміністративні витрати сягають 22% у 2024 році. Критична залежність від зовнішнього фінансування й демографічний спад загрожують довгостроковій стабільності всієї системи.
Провал державної політики
Поточна урядова політика зайнятості має реактивний характер і зосереджується на короткострокових пасивних заходах: одноразових виплатах, субсидіях і реєстрації безробітних. При цьому ігноруються структурні проблеми та довгострокові виклики.
Державна служба зайнятості часто обмежується формальною реєстрацією безробітних і короткими курсами, які не відповідають вимогам сучасного ринку. Механізми перекваліфікації застаріли, особливо у сфері цифрових професій. Відсутність регіональної адаптації призвела до неефективного розподілу робочої сили.
Що потрібно змінити: п’ять ключових кроків
- Перше: переглянути мінімальну зарплату та прожитковий мінімум через відновлення тристороннього соціального діалогу. Необхідно гармонізувати ці показники з Директивою ЄС 2022/2041, яка передбачає мінімальну зарплату на рівні 60% від медіанної, і конвенціями МОП. Приєднання до програми МОП щодо прожиткових зарплат також має стати пріоритетом.
- Друге: реформувати систему оплати праці. Потрібно підвищити базові ставки в тарифних сітках, мінімізувати розриви між секторами та додати надбавки за роботу в прифронтових зонах. Нова система має мотивувати до активної зайнятості, а не до очікування виплат.
- Третє: запровадити модель "активного працевлаштування", де фінансова підтримка надається лише за умови участі в навчанні або суспільно корисних роботах. Це стимулюватиме людей розвивати нові навички та швидше повертатися на ринок праці.
- Четверте: розробити регіональні програми відновлення зайнятості. Кожна область має отримати свій "План трудового відродження" із залученням місцевого бізнесу, громад і міжнародних донорів. Це дозволить повернути роботу туди, де вона зникла через війну.
- П’яте: створити "єдиний державний цифровий портал праці", який об’єднає вакансії, програми навчання, кар’єрне консультування й мікрокредити для самозайнятості. Це спростить пошук роботи й підвищить прозорість ринку.
Інтеграція вразливих груп — економічна необхідність
Жінки, ветерани та люди з інвалідністю мають стати центром нової політики зайнятості. Їхня інтеграція — це не соціальна благодійність, а економічна потреба. Країна не може дозволити собі втрачати мільйони потенційних працівників через відсутність інклюзивних програм працевлаштування.
Україна на роздоріжжі
Експерт також наголосив, що відновлення України не може базуватися на дешевій робочій силі та сировинній моделі економіки. Країна має зробити стрибок до інноваційної моделі, в основі якої — високотехнологічна, гідно оплачувана праця, підтримувана державою через податкові стимули та партнерство з бізнесом.
Українські економісти Василь Костриця й Тетяна Бурлай справедливо зазначають: "Ринок праці — це не просто індикатор економіки, це дзеркало суспільної довіри". Людина праці — стратегічний ресурс держави. Якщо громадяни вірять, що держава дає шанс на роботу, вони залишаються, працюють, сплачують податки, відновлюють громади. Якщо політика зайнятості неефективна, суспільство втрачає віру, а країна — людський капітал.
Праця як основа відродження
Для повоєнної України праця — це не просто економічна категорія. Це психологічна й соціальна безпека. Зайнятість — антипод травми, безсилля, втрати. Саме тому нова політика зайнятості має бути гуманістичною — орієнтованою не лише на економіку, а й на гідність людини.
Сьогодні Україна стоїть перед історичним вибором: або відновити стару соціально несправедливу модель нерівності й неформальної праці, або створити новий соціально-економічний договір, де праця стане фундаментом повоєнного відродження.
В України є шанс побудувати сучасну, стійку, цифрову й інклюзивну економіку праці, якщо:
- держава стане не просто "реєстратором безробітних", а партнером у кар’єрному розвитку;
- освіта, профспілки й бізнес працюватимуть у тісній взаємодії;
- повернення українців із-за кордону стане не актом патріотизму, а раціональним вибором, бо вдома є робота, гідна зарплата й перспективи розвитку.
Експерт зазначив, що війна змінила Україну — тепер настав час змінити й політику зайнятості. Час діяти — заради мільйонів українців, які заслуговують на гідну працю й майбутнє. Адже без людей, які працюють і вірять у свій завтрашній день, відновлення неможливе.
Раніше повідомлялося, що українки масово опановують "чоловічі" професії.